Ранок енного дня,коли я просинаюсь і не бачу змісту в цьому,покращення погоди мене не тішить і все втрачає, чи скоріше - вже втратило барви і сенс. Енний день самотності і відчуження. Різке небажання щось змінювати і пускати людей у своє життя.
Включив телевізор: купи ніж, подзвони і замов гру, новий супермаркет у вашому місті… Дістали! Це нікому не потрібно! Не псуйте мені настрій. Хоча куди вже гірше. Та й взагалі як можна зіпсувати відсутність чогось. В мене повна відсутність емоцій і світ чорно-білий навколо.
О…По телевізору нарешті пішло щось варте уваги. Тілоохоронець з твоєю улюбленою Whitney. Пам’ятаю як ми вперше дивились його разом. Я навіть пам*ятаю в чому ти тоді була одягнена. Просто і вільно – моя завелика для тебе футболка і твої короткі джинсові шорти,без макіяжу, зачіски і прикрас – ти була прекрасна.
- Доброго ранку. До Вас прийшли. – домогосподарка зайшла до моєї кімнати з тим поглядом, з яким дивилась на мене останній час – з поглядом жалості та співчуття.
- Мене немає ні для кого.
- Пробачте,але Вас вже останній місяць ні для кого немає. Люди обурюються. А я вже не знаю як пояснювати.
- Ваша робота пояснювати!- вигукнув я і моя вірна помічниця зніяковіла. – Вибач,просто скажи,що я вже пішов і ти не бачила коли, чи на ніч не повертався. Будь ласка, мені немає більше на кого надіятись. – лагідно перепросив я.
- Я щось придумаю. – сказала вона і вийшла.
Я відчинив вікно. Боже, коли ж вже мені перейде? Я ж (був чи ще є) сильний і холодний.
Тому й напевно нещасливий. Тебе я колись зацікавив своїм холодом, а потім ним ж і вбив всю твою любов до мене.
Їсти не хочеться. Натомість у мене є коньяк… Випив. Чесно,легше не стало. Нічого – ще не
вечір.
Я знову заснув. Зник у просторі так,як колись твої почуття зникли у безодні моєї вдаваної байдужості. А от коли втрачаєш – усьому розумієш ціну. Ти була найніжнішою і найдобрішою. Та ти зовсім не була якоюсь наївною чи інфантильною. Ти була цікава і мала в собі якусь загадку. А я був дурним. А також ти попереджала,що терпиш багато,багато за що вибачаєшся і багато чого пробачаєш, але коли ти йдеш - то йдеш назавжди. Я не надав цьому значення. А у тебе завершилось терпіння. Я – дурний.
Я розповідаю це все тобі,адже колись ти так сумувала, жалілась, що я мало розповідаю тобі. Так ось зараз…хоча кого я обманюю?...Розказую ніби тобі,але ж собі насправді. Маю сповідь у пустоту. Пустоту не збереженого мною часу . І щастя.
Я й не помітив як то вже був обід. Відкрив ще вранішню газету- нічого цікавого не знайшов - закрив. Знову випив. Без будь-якого задоволення. Зато час вбив. Молодець. Це я вмію.
Помічниця прийшла і принесла стейк. Краще за неї його робила тільки ти. Тепер ти готуєш його комусь іншому. Домогосподарка відкрила вікно провітрити мою сильно прокурену кімнату. З*івши стейк і зрозумівши, що вже не можу знаходитись в квартирі ,де ми були щасливі і все так нагадує про тебе,- я поїхав до бібліотеки. Що я там забув не зовсім в тверезому стані - не знаю. Просто це звичка, напевно. Коли ти зникала, щоб побути сама з собою – я там завжди міг тебе знайти. І хоча ти зникати любила - тобі дуже подобалось, коли я тебе знаходив. Після того, як ми розлучились ти там більше не з*являлась. Я приходив – тебе не було. Тепер я там тебе знайти не можу. І хоча тут окрім тебе є десятки людей – без тебе тут панує пустота. Я вийшов і загадав, що тут я тебе поцілував востаннє. В той день ти, напевно, вже не була рада, що я тебе тут знайшов. Я довго перед тим дивився за тобою, а ти сиділа і нічого не читала. Була повністю занурена у свої думки. Про що ти тоді думала? Що ти тоді відчувала?...
На вулиці стало холодно. Я не сильно це помітив - тепер мені завжди холодно. Зрозумівши, що я всім чужий,напевно, але точно все мені чуже, я вирішив знову випити. Яка жалюгідна втеча від болю і проблем. Я слабкий,називайте це як хочете. Мені байдуже. Мені тепер на все байдуже.
Я побачив ресторан, у якому б точно міг трохи залити своє горе. Принаймі на цей вечір.
Я сидів у тому прокуреному, не так димом, як спогадами, ресторані і повільно допив своє вино. Який банальний може бути інколи цей світ! Яким пустим! Байдуже. Нап*юсь – забуду.
Ось там парочка за наступним столом : він, - пузатий та багатий, і вона – худенька молоденька коханка багатого козла. А за ними за столиком сидять ще двоє – пара старих людей, вони й досі тримаються за руки. Ті точно знають що таке кохання…
Я озирнувся і побачив, що всі сидять чи по –двоє, чи по-троє. Немає нікого одного. Ой, я ж сам. Один тут такий єдиний.
Я ніколи не співчував самотнім – я їх просто не помічав.
Я відкидав сам факт існування самотності.
А потім вона прийшла до мене. Несподівано і нізвідки. З того часу я більше не міг ігнорувати її присутність.
-Чек,будь ласка.
Вечеря обійшлась мені в кругленьку суму. А яка тепер до біса різниця. Я тепер сам , ну і трачу, відповідно, на себе одного.
Маршрутка… моя улюблена, я сідаю і забуваю про існування таксі…
Далі я сидів біля вікна маршрутки, у якій завжди повертався додому після того, як заходив до тебе на чай. Та сьогодні я повертався не від тебе, нажаль. А ось там, пам*ятаєш, останній столик зліва. Ти була там така щаслива. А ось магазин, ти казала,що там можна купити найкращий у світі шоколад. Ти казала, що тобі так гордо заходити туди зі мною. А я й досі не знаю чому.
Боже, здається, що я пам*ятаю кожен крок твій по бруківці центру нашого міста. Я пам*ятаю кожне слово, яке ти мені казала і де це було. Що ти відкрила для мене,що любила,чого хотіла, про що думала, про що мріяла… Я пам*ятаю все. І ця пам*ять дає мені наснагу жити далі і вбиває кожну клітину мого тіла водночас.
Твій погляд,посмішку, поцілунок, подих, запах я ще пам*ятаю. Та я починаю забувати те відчуття,коли ти торкалась мене. Я вже не так чітко пам*ятаю як ти обіймала мене. І чесно, це мене до божевілля лякає.
Ти не просила мене тебе забути. Якби попросила, я б можливо і спробував би. Все одно б не вийшло, та заради тебе я б намагався. А якщо ти не просила - мені нічого не заважає кожну клітину свого тіла наповнювати згадкою про тебе.
Я далі їду в тій самій маршрутці. А за вікном люди намагаються сховатись під парасолькою від такого малесенького-дрібнесенького сліпого дощу. Я пам*ятаю, ти казала,що такі люди безглузді. А ось жінка з червоною сумкою заходить в салон маршрутки, ти ніколи не любила червоних сумок. А поруч зі мною,там, де завжди сиділа ти , сидить мужчина з білими трояндами. Я пам*ятаю – це були твої улюблені квіти. Зараз 22:13…13 – твоє улюблене число, машина улюблена з відкидним верхом, а жити ти хотіла в Австралії. Ти про мене забула, а я й досі усе пам*ятаю…
-Мужчина, біля вас вільно?
Я й зовсім не помітив ,як поклав сумку на вільне сидіння.
- Пробачте, так, прошу.
Біля мене сіла дівчина і,здається, вона була дуже красива, я точно не знаю. Я тоді взагалі ні на кого не звертав увагу. Та й зараз не сильно щось змінилось.
- Пасажири, кінцева.
Чорт забирай, я мав вийти на зупинку раніше. Я й сам не свій. Що буде далі.
ПУСТОТА у моїй квартирі. Ці дорогі апартаменти нас з тобою не зробили щасливими - нас робила щасливими любов, якої вже нема.
Я не бачив тебе вже дуже давно,не чув, не відчував. Верніше, відчував…спогадами.
Лягаю спати. Вино оп*янило мене і я *мертвим* валився з ніг. Пустим і байдужим – того і мертвим.
Друзі кажуть,хоча в мене нема друзів,отже знайомі кажуть, що ти щаслива. Я їм вірю. З такими,як ти не буває інакше. Бо такі, як ти заслуговують лише на щастя. Притягують його і створюють.
Я їм вірю і я радий.
Я засинаю. Спати я люблю найбільше. Сни кольорові і в снах –ти. Ще така моя. Близька,рідна.
Я відпущу тебе. Думками відпущу. Не для тебе,-сама по собі ти давно вільна, а для себе.
І як співають і тій пісні : * Я так хочу, що ти була щасливою, хай не зі мною, а з кимось іншим. І хай на тебе любов чиясь хлине зливою, а я вже свою майже знищив,… маже…знищив…*
На добраніч …
